Мієлопероксидаза фагоцитів

Склад профіля:

• % нейтро-філів МПО+
• MFI нейтро-філів
• % моно-цитів МПО+
• MFI моноцитів

 Метод: Проточна цитометрія

Загальна характеристика: Мієлопероксидаза — гемвмісний мікробіцидний фермент, що локалізується в азурофільних гранулах нейтрофілів і лізосомах моноцитів/макрофагів крові

Маркер: імунної дисфункції

Показання для призначення:

• Рецидивуючі бактеріальні інфекції верхніх дихальних шляхів
• Рецидивуючі бактеріальні інфекції придаткових пазух носа,
• Інвазивний кандидоз із залученням внутрішніх органів, кісток, центральної нервової системи (ЦНС) і тенденцією до дисемінації
• Мієлоцитарний лейкоз
• Розвиток ряду солідних пухлин, включаючи рак легені та яєчника.

 Клінічна значимість:

Дефіцит мієлопероксидази фагоцитів — імунодефіцитне захворювання, спричинене генетично детермінованою чи набутою недостатністю мікробіцидного ферменту фагоцитів мієлопероксидази, що відносять до так званих малих імунних дисфункцій людини, або мінорних імунодефіцитів. У популяції виявляють із частотою 1:2000–1:4000 населення і включають у групу найпоширеніших хвороб імунної системи людини.

Мієлопероксидаза кодується одним геном, що міститься в локусі 17q22–23. Описано кілька генетичних мутацій, що можуть призводити до розвитку фенотипу первинного вибіркового дефіциту мієлопер­оксидази фагоцитів у людей.

Функціональне призначення мієлопероксидази полягає у потенціюванні кисневого вибуху під час фази перетравлення фагоцитованого об’єкта в нейтрофілах і моноцитах. Зазначений процес здійснюється шляхом каталізування ферментом синтезу гіпохлорної кислоти і гіпохлорит-аніону (HClO–) з перекису водню , що виділяється внаслідок функціонування НАДФ-залежної мікробіцидної системи. Мієлопероксидаза забезпечує також пряме хлорування фагоцитованих бактерій, що призводить до їх подальшої загибелі. Відомі й імунорегуляторні функції цього ензиму, зокрема — здатність модулювати функцію хемотаксису фагоцитів, яка може бути пригніченою у пацієнтів з первинним імунодефіцитом .

Як зазначено вище, при дефіциті мієлопероксидази порушується фаза перетравлення під час фагоцитозу.

Загалом первинний дефіцит мієлопер­оксидази може бути зумовлений:

а) порушеним синтезом пептиду-­попередника;

б) аномальною регуляцією синтезу обох пептидів; або

в) абераціями у постсинтетичному процесингу чи упаковці ферменту в азурофільні гранули (Nauseef W.M. et al., 1983).

3950Механізм вторинного імунодефіциту зумовлений пригніченням синтезу мієлопероксидази — як при виробничій інтоксикації свинцем (Queiroz M.L. et al., 1994) — або порушенням дозрівання клітин мієлоцитарного ряду, що виявляють при неоплазії та мієлофіброзі (Caenazzo A.. et al., 1997). Зважаючи на велику поширеність первинних форм хвороби, при діагностуванні вторинного імунодефіциту має бути доведено, що імунна дисфункція була відсутня до моменту дії несприятливого чинника, так само, як і показано усунення імунної недостатності після припинення дії причинного агента чи компенсації хвороби. Відомий двобічний зв’язок з імунодефіцитом у разі багатьох захворювань. Так, первинний дефіцит мієлопероксидази може бути причиною мієлоцитарного лейкозу (Weil S.C. et al., 1988), в той час як міє­лоцитарний лейкоз, що розвинувся з інших причин, здатен призводити до вторинного зниження вмісту ферменту у нейтрофілах (Lin C.K. et al., 1990).

Розрізняють первинні, або генетично детерміновані, та вторинні, або набуті, форми хвороби. Крім того, описано тотальні й парціальні варіанти імунодефіциту за його глибиною. Межа між ними досі не уточнена.

Клінічний дебют первинного дефіциту мієлопероксидази можливий у будь-якому віці, що відрізняє цей тип імунної дисфункції від класичних імунодефіцитів, для яких характерний початок симптомів із раннього дитячого віку. Описаний безсимптомний перебіг хвороби протягом усього життя. Епідеміологічні дослідження демонструють, що наведені асимптомні варіанти імунодефіциту виявляють у 50% випадків хвороби. Однак щонайменше у половини пацієнтів розвиваються прояви рецидивного інфекційного синдрому, що погіршують якість життя, хоча A.F. Viollier та співавтори (1986) вказують лише на ⅓ симптомних форм імунодефіциту. У 5–10% випадків відзначають розвиток тяжкого клінічного фенотипу із життєзагрозливими симптомами, завдяки чому створюється подіб­ність до хронічної гранулематозної хвороби. Можна виділити інфекційні та неінфекційні прояви дефіциту мієлопероксидази.

Найтиповішими клінічними проявами є рецидивні бактеріальні інфекції верхніх дихальних шляхів і придаткових пазух носа, зумовлені умовно-патогенною слабовірулентною мікрофлорою, хоча описані й тяжкі, інвазивні бактеріальні інфекції. Згідно з нашими спостереженнями, полісинусит та пансинусит є своєрідними візитівками зазначеного варіанта імунодефіциту. Відомі випадки розвитку ринофарингіту, тонзиліту, зовнішнього і середнього отиту, кон’юнктивіту (Robertson C.F. et al., 1979), бронхіту (Lehrer R.I., Cline M.J., 1969), дерматиту (Kusenbach G., Rister M., 1985), ураження промежини (Robertson C.F. et al., 1979), флегмони, менінгіту (Kitahara M. et al., 1981), мікробемії (Parry M.F. et al., 1981) та сепсису (Grossl N.A. et al., 1993) бактеріального походження. Найпоширенішими збудниками є стафілококи, стрептококи, кишкова паличка, клебсієла. P. Cocchi та співавтори (1973) продемонстрували, що стрептококова інфекція найтісніше асоційована із зазначеним імунодефіцитом, що пояснює ризик розвитку гострої ревматичної лихоманки. C.F. Ro­bertson та співавтори (1979) повідомили про випадок рецидивної піогенної інфекції шкіри і слизових оболонок, зумовленої Haemophilus influenzae типу b, у немовляти з первинним дефіцитом мієлопероксидази. Можливий розвиток тяжкої форми інфекції сечовивідних шляхів, викликаної E. coli (Nguyen С., Katner Н.Р., 1997). A. Caenazzo та співавтори (1997) описали летальний сепсис, зумовлений Pseudomonas aeruginosa, після тривалого періоду персистенції орального кандидозу. В.Є. Казмірчук (2005) повідомила про бактеріальну септицемію з ознаками резистентності до антибіотикотерапії у пацієнтки із парціальним дефіцитом мієлопероксидази.

Пацієнти з дефіцитом мієлопероксидази можуть мати проблеми з переносимістю лікарських засобів, що утруднює проведення раціональної фармакотерапії. Так, аскорбінова кислота різко погіршує стан пацієнта (Netto B.D. et al., 2012), сульфаметоксазол-триметоприм може викликати неочікуваний асептичний менінгіт (Ludviksson B.R. et al., 1993), необґрунтоване застосування антибіотиків — тяжкий інвазивний кандидоз (Nguyen С., Katner Н.Р., 1997), а нераціональна тривала терапія антимікотиками — летальний бактеріальний сепсис (Caenazzo A. et al., 1997).

Правила підготовки:

Вранці, натщесерце (можна пити чисту негазовану воду), через 12 годин після останнього прийому їжі, не палити протягом 30 хвилин до аналізу. Дітям до 1 року не приймати їжу протягом 30-40 хвилин до дослідження. Дітям віком від 1 до 5 років не вживати їжі протягом 2-3 годин до дослідження. Виключити (за згодою з лікарем) прийом лікарських препаратів протягом 12 годин до дослідження. Виключити з раціону алкоголь, фізичну та емоційну перенапругу протягом 24 годин до дослідження.

Транспортування: в охолодженому вигляді (при t +2 +8 ºС).